Півтора роки триває війна. І багато пенсіонерів у тилу роблять все можливе і неможливе для того, щоб підтримати наших бійців. Вони не називають себе патріотами. Вони щодня працюють для перемоги.
– У перші дні війни багато хто відчував розгубленість та розчарування, – розповіла источнику Світлана Миколаївна. – Ми думали, що цього ніколи не могло відбутися, але відбулося.
А потім стало зрозуміло, що треба хоч щось робити, а не сидіти безпорадно склавши руки в очікуванні невідомості. Нашим бійцям потрібна наша підтримка.
Багато бабусь і сьогодні сидять на лавках біля під’їздів.
Але не всі бабусі такі. Зрозуміло, що багато з пенсії грошима армію не підтримаєш, але й розмовами про те, хто, де і як наступає, теж не допоможеш.
І Ось ми, яким далеко за 70, приєдналися до одного із волонтерських центрів у Павлограді. Ця робота виявилася для нас посильною. 4-5 годин на день.
З зими 2022 року ми готуємо матеріал для плетіння маскувальних сіток, “кікімор”, яких дуже потребують військові підрозділи. Набиваємо чохли від матраців паралоновими відходами від одного з виробництв, у хід йдуть і прості паралонові мочалки – готуємо солдатам матраци у бліндажі. Я навіть не можу точно сказати, скільки ми переробили цієї сировини, але відправили на фронт велику кількість матраців.
У волонтерський центр зносять павлоградці непотрібні старі речі, ми розрізаємо їх на стрічки – саме сидяча робота для пенсіонерок. Плетемо підстилки для сидіння танкістів, щоб їм не було холодно.
У команді 7 пенсіонерок віком від 73 до 82 років, яких я вважаю справжніми українками. Дві Любові, Лариса, Валентина, Ірина, Надія.
Якщо ми не допомагатимемо нашим хлопцям, то й України, я боюся говорити це слово, може не бути. Не всі, на жаль, сьогодні розуміють, що на кону стоїть існування нашої держави.
Треба, щоб усі, хто перебуває в тилу, шукали можливість, де примінити свої сили, щоб наближати завершення війни. І чим більше людей активно чинитимуть опір російській агресії, своїми справами, а не на словах, тим швидше прийде наша перемога.